Фабрика розбрату

Йдучи на вибори від партії “Слуга народу” у 132-му виборчому окрузі, Максим Дирдін обіцяв не просто змінити політичну систему, а “вирвати її з коренем”. А як піднявся “нагору” сам нардеп? Якими принципами керувався і як досяг добробуту? І чи так уже серйозно має намір ламати все те, що допомогло йому стати процвітаючим і всесильним? Цьому присвячено чергове розслідування Центру.

Дивіться, хто прийшов!

Перемога на 132-му виборчому окрузі Миколаївської області кандидата від партії “Слуга народу” Максима Дирдіна стала для місцевого політикуму справжньою сенсацією. Чи жарт: маловідомий у Первомайську київський адвокат легко обійшов таких політичних “важковаговиків”, як нардепи Аркадій Корнацький і Вадим Підберезняк, віцемер міста Олександр Кукуруза, а також заступник голови Миколаївської ОДА Олександр Кушнір, який намагався напередодні виборів задобрити виборців щедрим бюджетним фінансуванням.

Який же він, новий представник Миколаївської області в парламенті? Чим відомий? Як ішов до політичного олімпу? Центр вирішив придивитися уважніше до переможця – Максима Дирдіна та його сім’ї, щоб розібратися: чи не розходяться його правильні слова з реальними справами? І чого варто чекати від його депутатської діяльності?

З біографії, яку сам 37-річний нардеп опублікував на своїй сторінці у ФБ, відомо, що народився він на Миколаївщині, у Первомайську. У 2005 році Максим Євгенович закінчив Академію податкової служби в Ірпені Київської області за спеціальністю “правознавство”, де й залишився працювати. В альма-матер 2011 року Дирдін захистив кандидатську дисертацію, а 2013 року отримав звання “доцент”.

З 2009 року займався адвокатською практикою. У реєстрі судових рішень журналісти Центру розшукали відомості про те, що Максим Дирдін за сумісництвом обіймав посаду заступника директора в компанії “Юридична фірма Сі. Ті. Ар.”, яку до 19 серпня 2019 року очолювала Ірина Дирдіна (мабуть, дружина нардепа). Про цей факт в автобіографії Дирдін чомусь скромно промовчав.

Основним місцем роботи він вказав приватне акціонерне товариство (ПрАТ) “Санта Україна”, де з грудня 2016 року і до обрання до парламенту був головним радником батька – генерального директора і голови правління Євгена Дирдіна.

На ФБ-сторінці самого депутата розслідувачі знайшли багато схвальних відгуків на його адресу, як про людину розумну, порядну і справжнього професіонала своєї справи. Але є й коментарі про те, що своїм злетом він завдячує батькові – відомому в Первомайську промисловцю і політику.

Як народне стає приватним

ПрАТ “Санта Україна”, де ще нещодавно працював Максим Дирдін, – знакове підприємство для міста, розташованого на злитті річок Синюхи та Південного Бугу. Колись це була швейна фабрика, на якій працювало понад тисячу осіб. Підприємство мало розвинену соціальну інфраструктуру – дитячі садки та гуртожиток. Після здобуття Україною незалежності фабрика одна з перших підприємств у місті та області була приватизована.

За словами Ірини Сичової, яка працювала на початку 90-х на підприємстві економістом і стояла біля витоків роздержавлення, моделлю приватизації обрали схему реорганізації однієї з московських швейних фабрик. Цим шляхом пішли і в Первомайську, перетворивши фабрику на закрите акціонерне товариство.

– Тоді акціонерами підприємства стали понад сімсот членів трудового колективу, – згадує Сичова.

Наша співрозмовниця уточнила, що акції між співробітниками розподілили, виходячи зі стажу роботи кожного, окладу і посади. Відповідно, акційні пакети були у всіх різні.

На сьогоднішній день з більш ніж семисот акціонерів власниками акцій залишилося всього 59 фізичних осіб і одна юридична – київське ТОВ “Гротекс”. За останні двадцять років більша частина акцій опинилася у членів сім’ї Дирдіних. У сукупності Максим Дирдін, його батько Євген, мати і сестра Оксана володіють пакетом у понад 72%. Ще трохи більше 10% належить фірмі “Гротекс”, а решта 17% розподілені невеликими пакетами між 55-ма акціонерами.

Центр поцікавився у гендиректора і голови правління ПрАТ “Санта Україна” Євгена Дирдіна, як вийшло так, що в розпорядженні його сім’ї опинилася найбільша кількість акцій?

Євген Михайлович пояснив це “вмінням добре працювати”.

– Була така ситуація, і я акції викупив у людей, які захотіли їх продати. Я їх не вкрав, я їх викупив, – розповів він. Додав, що його дружина, донька та син – усі працювали на підприємстві, тож теж по праву володіють акціями.

Для кого – папірець, а кому – капітал

Не всі в Первомайську вважають, що приватизація швейної фабрики відбулася чесно. Так, пенсіонерка Тамара Абубакірова, яка пропрацювала на фабриці 16 років, каже, що після звільнення з підприємства не збиралася продавати акції.

– У мене був невеликий пакет – десь 290 акцій, які я планувала залишити онучці. Але Євген Дирдін наполегливо вмовляв мене продати їх, пообіцявши, що якщо я погоджуся, підприємство оплатить дівчинці навчання в Києві. А потім вона, мовляв, повернеться і працюватиме на підприємстві. На таку умову я погодилася. Але коли прийшов час онучці вступати і ми пішли до Євгена Михайловича, про обіцянку він навіть не згадав, – розповідає жінка.

Історії про те, як у акціонерів підприємства викуповувалися їхні акції, досі гуляють містом. Здебільшого люди ображені тим, що цінні папери їм настійно пропонували недорого продати. Але говорити про це вголос, називати прізвища, дати і факти ніхто не хоче.

У 2016 році на засіданні депутатської комісії Первомайської міськради голова громадської організації “Орлик Миколаївщини” Володимир Питомець звинуватив Дирдіна-старшого в тому, що той “вкрав швейну фабрику у громади Первомайська”.

Євген Дирдін подав на Питомця позов до суду про захист честі та гідності. Інтереси Дирдіна в суді захищав син Максим. Громадський діяч просив суд долучити до справи факти, які, на його думку, могли свідчити про порушення, допущені під час роздержавлення підприємства, але суддя не став цього робити.

– Суд цікавило тільки те, говорив я цю фразу чи ні. У підсумку мене визнали винним, – згадує Володимир Питомець. Утім, він і сьогодні не вважає спір остаточно вирішеним.

Коментуючи ті події в Первомайську, голова громадської спілки “Асоціація власників малого та середнього бізнесу” Руслан Соболь наголошує, що подібним чином приватизація відбувалася по всій країні.

– Те, як відбувалося роздержавлення підприємства в Первомайську, було, на жаль, загальноприйнятою практикою в Україні в 90-х і на початку 2000-х. Як правило, акції викуповувалися керівництвом підприємства за копійки, іноді переходили безкоштовно. Було небагато випадків, коли колективна власність на підприємстві реально зберігалася і менеджмент дотримувався інтересів трудового колективу. У Тернопільській області, наприклад, є одне підприємство, на якому колектив зберіг контроль над діяльністю до сьогоднішнього дня. Але це – виняток із правила, – пояснює Руслан.

На думку експерта, так відбувалося через фінансову необізнаність пересічних українців.

– Люди, продаючи акції чи приватизаційні сертифікати за копійки, не усвідомлювали, що це не просто папірець, а частина майна підприємства, де вони працювали. Часом усе життя. Тому й міняли їх на живі гроші. Так, їх небагато, але вони справжні, їх помацати можна. А це що – папірець! “Просунуті” ділки скористалися цим незнанням і зараз є власниками великих підприємств, – пояснив Руслан Соболь.

Не упускати те, що поруч

Вивчивши декларацію батька нардепа, кореспонденти Центру дізналися, що найбільший дохід Дирдіни отримують не від ПрАТ “Санта Україна” у вигляді зарплат і дивідендів, а від підприємницької діяльності. Ми поцікавилися їхнім сімейним бізнесом і виявилося, що вони володіють двома магазинами та піцерією в Первомайську за однією адресою – вулиця Михайла Грушевського, 40.

Виявилося, що це п’ятиповерхова будівля, яка колись була гуртожитком швейної фабрики. У реєстрі нерухомості Центр знайшов інформацію, що приміщення загальною площею понад 400 кв. м у червні 2008 року придбала мати нардепа – Валентина Дирдіна. На той час гуртожиток ще перебував на балансі у ПрАТ “Санта Україна”.

Нас зацікавило, чи відбувся аукціон? І як же конфлікт інтересів – адже її чоловік на той час очолював правління підприємства?

Євген Михайлович безапеляційно заявив, що “копати” тут нічого: нічого порушено не було.

– Рішення про продаж дружині нерухомості ухвалювало правління підприємства, – сказав він.

З огляду на те, що правління складалося з людей, які працювали на підприємстві, а отже, були підлеглими Євгена Дирдіна, нескладно здогадатися, як проходило затвердження цього рішення.

Дирдін-старший не уточнював, за скільки було куплено ці приміщення. Але, як пояснив експерт Руслан Соболь, зазвичай у таких випадках продаж здійснюється за низькою залишковою вартістю, що далеко не відображає дійсну ринкову ціну.

Розпитавши місцевих жителів, журналісти Центру дізналися, що в одному з магазинів тривалий час продавали продукцію компанії “Санта Україна”, тож усі думали, що це магазин підприємства. Про те, що сусідня з магазином піцерія належить родині Дирдіних, також практично ніхто не знав. Нинішнього літа підприємство громадського харчування недовго було зачинено: у ньому працював виборчий штаб … кандидата в нардепи Максима Дирдіна. Про це автору також розповіли жителі Первомайська.

“Оптимізація” витрат по-дирдінськи

Не менш цікава ситуація склалася в ПрАТ “Санта Україна” із земельною ділянкою, на якій розташоване підприємство. Її площа становить 2,07 га. У 1994 році підприємство отримало держакт на право постійного користування цією земельною ділянкою, що давало змогу не платити за оренду землі.

Але 2001 року набув чинності Земельний кодекс, і відтоді право на постійне і безоплатне користування землею мають тільки підприємства державної або комунальної форми власності. Виходить, що підприємство мало відмовитися від акта або місцева влада – через суд анулювати документ.

На запит Центру до Первомайської міськради, чи планує місцева влада звертатися до суду й анулювати держакт на землю ПрАТ “Санта Україна”, надійшла відповідь, що підстав для звернень до суду немає. Секретар міськради Сергій Бондарчук, який підписав документ, пояснив, що ще 2005 року пункт, згідно з яким держакт на право постійного користування землею міг бути тільки у підприємств державної або комунальної форми власності, Конституційний суд визнав таким, що не відповідає Основному закону. Відповідно, і звертатися до суду, на думку представника місцевої влади, не має сенсу.

Але, можливо, насправді причина поблажливості місцевої влади до підприємства “Санта Україна” зовсім інша. Адже Євген Дирдін уже багато років є активним місцевим політиком. Кілька разів був депутатом обласної ради, двічі – Первомайської міської, щоразу представляючи політичну силу, яка перебуває при владі. Останні роки він активний член фракції БПП у міській раді.

При цьому не всі юристи згодні з цією позицією Первомайської міськради. Адвокат Павло Калашников, який протягом багатьох років спеціалізується на судових справах із земельних питань, вважає, що з думкою міської влади можна посперечатися.

– Незважаючи на рішення Конституційного суду, органи місцевої влади або податкова інспекція мають звертатися до суду з позовом про анулювання держакту на землю. Тим паче, що вже є прецеденти позитивного вирішення цього питання. Так, наприклад, сталося в процесі проти Миколаївського глиноземного заводу. Тоді за зверненням податкової Служба безпеки України вимагала врегулювати питання про вилучення землі під причальними стінками або переоформлення її. Там теж був держакт на право постійного користування землею, але суд виніс рішення на користь держави. Документ анулювали, змусивши підприємство платити за оренду землі, – пояснює юрист.

Згоден із цим і депутат Первомайської міськради Василь Гниденко.

– Кілька років тому я подавав запити в податкову службу з приводу того, скільки підприємства міста платять за оренду землі, і з подивом дізнався, що ПрАТ “Санта Україна” за оренду землі до скарбниці нічого не перераховує! Але тут логіка проста: приватне підприємство, яке користується міською землею, має за це платити. Так, як це роблять інші підприємства міста, – переконаний депутат і екс-мер Первомайська наприкінці 90-х років.

Центр задався питанням: скількох коштів позбувся бюджет Первомайська? Відповідь знайшлася у фінансовому аудиті бюджету Первомайської міськради за останні три з половиною роки. Ревізори Південного офісу Держаудитслужби, проводячи перевірку у 2018 році, виявили земельну ділянку площею 1,84 га, якою користується підприємець, не сплачуючи жодної копійки. У нього навіть договору оренди немає, і місцеву владу це чомусь влаштовує. За підрахунками аудиторів, у законному порядку лише за два з половиною роки цей керівник сплатив би до бюджету 562 тис. грн! Відповідно, за десятки років плата за користування громадською землею була б у рази більшою.

Центр звернувся до гендиректора підприємства Євгена Дирдіна з проханням прокоментувати цю ситуацію. Євген Михайлович сказав, що держакт у його компанії перебуває на законних підставах. При цьому керівник послався на рішення Конституційного суду, про яке ми вже згадували.

Поцікавилися ми й думкою народного депутата Максима Дирдіна. Як він оцінює підсумки приватизації ПрАТ “Санта Україна”, унаслідок якої його сім’я стала основним власником підприємства, а також яким чином і коли він став володарем 6,4% акцій компанії? Чи знає, що придбання його матір’ю приміщення на вул. Михайла Грушевського, 40 у підприємства, де головою правління був і залишається його батько, є ніщо інше як конфлікт інтересів? І, нарешті, як кандидат юридичних наук, чи може пояснити: наскільки законно ПрАТ “Санта Україна” користується землею абсолютно безоплатно, хоча є приватним підприємством? Однак нардеп не знайшов часу і можливості відповісти на наші запитання.

Судіть самі, наскільки послідовним у своїх обіцянках і діях може бути народний обранець. Його біографія стала ілюстрацією глобальних процесів, що відбувалися в нашій країні в лихі 90-ті. Процесів, які розділили людей на багатих і бідних, на тих, хто міцно влаштувався у владі, і тих, хто назавжди опинився “внизу”. Він був серед найбільш “кмітливих” і “кмітливих”, які встигли прибрати до рук народне надбання, користуючись незнанням людей і не думаючи їх просвіщати. І привели країну до того, “що маємо”. Невже зараз, назвавшись “депутатами” або “слугами народу”, вони раптом переродяться і стануть рубати гілку, на якій сидять? Як думаєте, можливе таке?

Закриті акціонерні товариства в Україні масово почали з’являтися з початком приватизації державних підприємств їхніми колективами через оренду. Розпочалася ця кампанія за часів перебування на посаді прем’єр-міністра Леоніда Кучми (Президентом тоді був Л. Кравчук). Кучма отримав надзвичайні повноваження в економічній сфері та видавав декрети щодо впорядкування соціально-економічних питань, які мали силу законів. На підставі такого декрету і розгорнулася приватизація через оренду. Механізм її полягав у тому, що всі громадяни України отримували приватизаційні сертифікати. Потім на багатьох державних підприємствах створювалися зборами закриті акціонерні товариства у складі членів трудового колективу та їхніх сімей. Закрите акціонерне товариство вирізняється тим, що нові члени до його складу могли прийматися тільки одноголосним голосуванням усіх членів товариства. Наразі створення закритих акціонерних товариств заборонене, ця практика була припинена ще в другій половині 1990-х рр.

Закрите акціонерне товариство укладало з державою в особі Фонду держмайна угоду про оренду підприємства з правом його викупу. Викуп здійснювався за рахунок доходів підприємства. Керівниками цих закритих акціонерних товариств ставали переважно колишні директори цих підприємств. Вони отримували значно більшу частку в статутному капіталі, ніж інші акціонери. Першим приватизованим таким чином підприємством був пивзавод “Оболонь” у Києві. Це був чи не найчесніший приклад такої приватизації. Здебільшого, прибуткові підприємства, приватизовані через оренду, або які мали цінну нерухомість ставали наприкінці 1990-х – на початку 2000-х здобиччю рейдерів або продавалися і кошти ділилися між акціонерами (левова частка діставалася директорам). Здебільшого такі підприємства виявилися нежиттєздатними в умовах ринку та конкуренції. Однак багато з них трансформувалися у відкриті акціонерні товариства, що зумовлювалося необхідністю залучати інвестиції заради виживання в умовах жорсткої конкуренції. Нині ж такі підприємства є скоріше рудиментами епохи первинного нагромадження капіталу. Найімовірніше, вони “вимруть”, як динозаври.