Проекти без ефекту

 

За останні сім років із міського бюджету на проектування будівництва та реконструкції різних об’єктів із “Програм соціально-економічного розвитку” було витрачено 8 млн грн. Однак на їх реалізацію не передбачили жодної копійки! І це – не виняток, а, скоріше, звична практика витрачання народних грошей під час проектування. Найчастіше далі паперів справа не йде, а задум так і не реалізується. Чому так відбувається і скільки коштів з міської скарбниці, а значить, і з наших з вами кишень, витрачається даремно, розбирався кореспондент Центру журналістських розслідувань.

ДОФ: проекти на папері та на ділі

Спроби відродити одну з визначних пам’яток Миколаєва – Будинок офіцерів флоту – неодноразово робили депутати і міська влада. Загалом було розроблено 4 проекти, а реалізовано лише один із них. Перший з’явився тоді, коли ДОФ ще перебував у підпорядкуванні області, і “потягнув” майже на мільйон гривень. У 2009 році з обласного бюджету виділили 933 тис. 640 грн на виготовлення проектної документації для розміщення в Будинку офіцерів флоту обласної філармонії. Як і слід було очікувати, на реалізацію сміливого задуму грошей у бюджеті не знайшлося, філармонія і донині своєї будівлі не має, а ДОФ як занепадав без ремонту, так занепадає і далі.

У 2010 році будівлю практично без даху передали в міську власність. Тоді й було реалізовано єдину з усіх задумок проектувальників – капітальний ремонт даху. Переможцем торгів стало ПрАТ “Будівельна компанія “Житлопромбуд-8”, яким керує Григорій Стерпул, бізнес-партнер Володимира Гуллера, на той час – віце-мера з питань будівництва. Вартість виконаних робіт становила 682,1 тис. грн. Але до підрядника були претензії, знайшовся привід звинуватити будівельників у несумлінному виконанні робіт.

На прес-конференції за підсумками 2011 року тодішній губернатор Микола Круглов повідомив, що нове покриття підрядник зміцнив поверх старих кроков. Депутати міськради відмовилися надати проектно-кошторисну документацію для перевірки, пояснивши, що це – “інтелектуальна власність” ЗАТ “Миколаївський Діпромістоград”. Тільки які можуть бути таємниці, якщо йдеться про бюджетні кошти? Як з’ясувалося, головою Наглядової ради ЗАТ “Миколаївський Гіпроград” був на той час депутат міськради Сергій Клюс. Можливо, цим пояснюється настільки зухвала відповідь народних обранців?

Того ж 2011 року Управління з питань культури та охорони культурної спадщини міськради задумало влаштувати в ДОФі міський палац культури і мистецтв та уклало договір на розробку проектної документації з реконструкції. Вартість робіт склала 420,8 тис. грн, а їх виконавцем знову виявився ….. “Миколаївський Гіпроград”.

На виконання робочого проекту “Протиаварійний комплекс робіт з ліквідації аварійного стану конструкцій у нежитловому приміщенні (ДОФ)” передбачався 1 млн 967 тис. грн з бюджету. Документ було погоджено Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, Міністерством культури України та філією ДП “Укрдержбудекспертиза” в Миколаївській області. Однак в останній момент депутати міськради вирішили, що важливіше відремонтувати дахи житлових будинків, і спрямували туди виділену зі скарбниці суму.

Відтоді коштів на реставрацію ДОФу більше не виділяли. Не тому, що депутати передумали “рятувати” міську пам’ятку, а через те, що 2015 року з’явилися зміни до Державних будівельних норм: земля тепер має перебувати у власності того, хто реставрує. А територія під ДОФом належить Міністерству оборони.

“Багато років тому, коли будівлю передавали від Міноборони в міську комунальну власність, не завершили передачу землі, – пояснив начальник Управління з питань культури та охорони культурної спадщини міськради Юрій Любаров. – З початком війни ситуація змінилася. Тепер щось відібрати в Міністерства оборони практично неможливо. Поки землю не передадуть місту, немає сенсу навіть проводити коригування проекту”.

Уявити в найближчому майбутньому передачу землі під ДОФом місту досить складно. Ще складніше буде відшукати чималі кошти на коригування проекту, а потім і на фінансування. Можна сказати, що з відродженням Миколаївському ДОФу все-таки не пощастило.

Варто зазначити, що тільки 2017 року було розроблено проектно-кошторисну документацію за чотирма “культурними” об’єктами, зазначеними в “Програмі соціально-економічного розвитку Миколаєва”: “Реконструкція електрокабельної мережі на території бюджетної установи “Культурно-ігровий комплекс “Дитяче містечко “Казка” (ФОП Ігнатьєва), “Реконструкція скверу “Миколаївський” (ПП Творча майстерня архітектора “Проект”), “Капітальний ремонт тротуарного покриття, підпірної стіни та сходів на Флотському бульварі” (ТОВ “Градбуд-ГБ”) і “Реставрація пам’ятки архітектури місцевого значення “Водонапірна вежа” (ТОВ “Автограф-Н”). Загалом на їх розробку витратили 821 тис. грн. Значна сума, зважаючи на війну та глибоку економічну кризу! Однак жоден із проектів не отримав фінансування на 2018 рік. Залишається незрозумілим: якщо місто вважає важливими ці об’єкти і витрачається на їхні проекти, чому не знаходить грошей на втілення задумів?

Як зміцнювали берег Намиву

Безперечним лідером за кількістю розроблених і нереалізованих проектів виявився Департамент житлово-комунального господарства міськради: його розробки, що залишилися на папері, становлять 61%! Особливе “почесне” місце займають так звані екологічні проекти.

Одним із найдорожчих, найтриваліших проектів, які так і не побачили втілення, виявилося “Зміцнення берегової частини Намиву шляхом будівництва набережної для запобігання розмиванню”. Його розробка почалася ще 2010 року і коштувала невеликих, за сьогоднішніми мірками, грошей – 25 тис. грн. Але з кожним роком вартість проектних робіт тільки збільшувалася, за фактом же для зміцнення берега нічого не робилося.

У 2011-2013 роках на розробку техніко-економічного обґрунтування будівництва ФОП Т. М. Москаленко і Р. Д. Рудзік заплатили майже 148 тис. грн із міської скарбниці. У 2016 році 416 тисяч освоїла фірма ТОВ “ДБК-Проект”. Як з’ясувалося, підрядник виявився “молодий, але хваткий”: отримати вигідне замовлення фірма змогла лише через місяць після реєстрації. До речі, до початку 2018 року ця фірма встигла укласти 12 договорів: три з них були підписані в перший же місяць її існування. У жодному тендері фірма не брала участі: закупівлі проводили “безпосередньо”, без зайвої метушні з документами і конкурентами. Загалом фірма “ДБК-Проект” заробила на держзакупівлях 1,5 млн грн, і це при тому, що її статутний капітал становить… лише 1 тис. грн!

Сама Лариса Іщук відповіла нам у коментарі, що “для роботи їй достатньо рук, голови, комп’ютера і принтера”, а фіксований штат працівників фірмі не потрібен: договори укладають у міру необхідності.

Цікаво й те, що фірма, яка прямо зі старту освоїла стільки замовлень, прописана у звичайній квартирі, де числиться ще одне приватне підприємство – “Метеора”. Його позбавили державної реєстрації через “хронічну” несплату податків, а також приховування бухгалтерської звітності за шість років роботи з часу заснування.

Але на цьому зв’язки “ДБК-Проект” з іншими фірмами не закінчуються. Один із засновників, а саме Лариса Іщук, донедавна керувала фірмою “ДБК-Буд”, яка має чимало боргів із податків. Як виявилося, Іщук керувала бізнесом разом зі своїм чоловіком Юрієм Картавцевим, який встиг стати засновником шести фірм. Однак через дев’ять днів після реєстрації ТОВ “ДБК-Проект” Лариса Іщук подала судовий позов про розподіл майна. Так ось звідки у молодої фірми з’явилася матеріальна база для виконання таких великих замовлень? Залишається незрозумілим лише те, чому Департамент ЖКГ порушив умови проведення держзакупівель і довірив проектні роботи з важливих для Миколаєва екологічних об’єктів фірмі без досвіду? Керівник “ДБК-Проект” відповіла на це запитання так:

“Ми з Департаментом ЖКГ працюємо давно, просто під іншою фірмою: була “ДБК-Буд”, була “Піраміда-Груп”. Усе життя я працюю у сфері будівництва, мене всі знають”.

А тепер повернемося до берегоукріплення. Гроші витрачено, проект готовий. Чому ж роботи так і не розпочато? Із цим питанням ми звернулися до начальника Управління екології міськради Володимира Корчагова. За його словами, проблема полягає у відсутності фінансування: проект не внесли до бюджету на 2018 рік, тому що на той час … він ще не пройшов експертизу.

– Ми отримали висновок державної експертизи вже після того, як було сформовано перелік об’єктів для фінансування на 2018 рік, – відповів Корчагов. – Тому будемо просити в депутатів дозволу на додаткове фінансування після червня 2018 року.

Після вивчення кількох десятків проектів екологічного спрямування складається враження, що історія берегоукріплення – скоріше закономірність, ніж виняток. Підкріпимо це ще двома прикладами, обидва – з Жовтневого.

Дренажний колектор для захисту від підтоплення мікрорайону Октябрське наявний на папері та відсутній на ділі. На його розробку витратили близько 220 тис. грн, але далі планування справа не рухається. Чергове коригування проекту збиралися проводити на початку 2017 року, сподіваючись на отримання субвенції з держбюджету в розмірі 80 тис. грн. Однак ні виділення грошей, ні, відповідно, проведення робіт так і не відбулося. Спочатку витрачена сума канула в лету.

Показова й історія реконструкції Жовтневого водосховища, яке було єдиним резервним джерелом прісної води в Миколаєві. У 2007 році через нібито підвищену мінералізацію водосховище осушили. Через рік, у 2008 році, для відновлення створили проект вартістю 600 тис. грн, яким передбачалося берегоукріплення, очищення донних відкладень, гідроізоляція дна, реконструкція очисних і насосних споруд.

Документацію розробив “Миколаївкомундорпроект”, дочірнє підприємство ВАТ “Укркомундорпроект”, що припинило своє існування ще 2007 року. Тоді, згідно з розрахунками, на всі проектні та очисні роботи було потрібно 4,6 млн грн. Через десятиліття незмінним залишається все, крім передбачуваної вартості робіт. Вона збільшилася в десятки разів. У “Програмі соціально-економічного розвитку Миколаєва на 2015-2018 роки” вказується сума в 215 млн грн, а в програмі “Питна вода м. Миколаєва на 2007-2020 роки” – 217 млн! Як бачимо: що далі відкладається втілення проекту, то дорожчим він стає, а ймовірність реалізації зменшується з кожним роком. Цього не можуть не розуміти депутати і чиновники, які дружно голосують за виділення грошей на чергові проекти. Схоже, їм важливо отримати ці гроші тут і зараз, а після нас – хоч потоп. З огляду на те, що багато проектів пізніше по кілька разів ще й коригуються (звісно ж, коштом бюджету), грошове джерело на проектування виглядає практично невичерпним. Можливо, в цьому вся справа? І зовсім необов’язково домагатися реалізації?

До того ж у 2009 році в Генеральному плані Миколаєва планувалося створити навколо Жовтневого водосховища зелену зону. У 2016 році жителі Миколаєва подали петицію до міськради з вимогою відновити Жовтневе водосховище. Нині про цей проект благополучно “забули” і навіть не внесли до Програми соціально-економічного розвитку Миколаєва на 2018-2020 роки, а саме водосховище перетворилося на величезне, заросле чагарником і очеретом звалище. Понад півмільйона народних коштів просто викинуто на вітер, а резервного джерела прісної води в місті, як і раніше, немає.

Чому каналізація зливається в річку

Не менш цікавим виявилося вивчення проектів капітального будівництва: з чотирьох роботи було розпочато лише по одному об’єкту. Усі проекти виявилися “з довгою бородою”: вони розпочиналися ще в минулому тисячолітті – 1992 року і тривали до 2006-го. Йдеться про реконструкцію каналізаційної насосної станції та глибоководний випуск скидного колектора, а також будівництво газопроводу через Інгул по Ракетному Урочищу. Незважаючи на те, що вони існують тільки на папері, депутати з незмінною наполегливістю продовжують вносити їх до програм розвитку до цього дня. Причому, суми, необхідні для їхньої реалізації, важко собі уявити, а відтак немає жодного шансу і передумов побачити їх на власні очі в житті в найближчі роки.

Загальна сума, необхідна для реалізації цих проектів, становить 108 млн грн. Але з часом деякі проекти потребують коригування, а це знову – гроші з бюджету. Ми зробили запит до Управління капітального будівництва міськради про те, скільки коштів уже витрачено на, безумовно, потрібні, але дороговартісні для міста проекти, які ніяк не можуть втілитися в життя.

Виявилося, що об’єкти незавершеного будівництва від ліквідованого 2012 року Управління капітального будівництва, реконструкції та ремонту міськради було передано на баланс комунального підприємства “Капітальне будівництво”… без виконавчої документації (тієї самої, що виконана за бюджетні гроші). А КП лише констатувало, що “зважаючи на економічну кризу та нестачу фінансування”, будівельні роботи на цих об’єктах з 2013 року не проводилися, а гроші з міського бюджету не виділялися навіть на коригування документації.

Нам вдалося встановити обсяги фінансування одного з проектів – “Реконструкція глибоководного випуску скидного колектора від міських очисних споруд каналізації до урізу Південного Бугу” – більш ніж десять років тому на нього виділили близько 267 тис. грн. До “Програми соціально-економічного розвитку Миколаєва на 2011-2014 роки”, як і до двох наступних, його внесли, як такий, що потребує коригування. Зазначений він і в документі “Екологічна політика та план дій на XXI століття”, а розпочати роботи планували у 2016 році. Однак, уже звично, великі плани зійшли нанівець, на реалізацію не виділили жодної копійки. Міська каналізація без жодного очищення безперешкодно сьорбає прямо в річку Південний Буг. Чи справді так міських чиновників турбує чистота навколишньої природи, як багато й переконливо про це вони говорять?

Проекти заради проектів

Ми переглянули “Програми соціально-економічного розвитку Миколаєва” з 2011 по 2018 роки, проекти Департаменту ЖКГ, Управління капітального будівництва, Управління з питань культури та охорони культурної спадщини, Управління освіти міськради. У них ми знайшли 31 проект, за якими є документація, але реальні будівельні або реставраційні роботи навіть не починалися. Пояснення чиновників здебільшого зводяться до браку фінансування. Загальна сума витрачених на проекти бюджетних грошей становить 8 млн грн.

Інфографіка.

В’ячеслав Зубенко, директор Інституту бюджету та соціально-економічних досліджень (м. Київ), вважає, що однією з причин ситуації, що склалася, є механізм розроблення бюджету в нашій країні:

“У той момент, коли в інших країнах бюджет розробляється на три роки, в Україні він щорічний. Через це можливість реагувати оперативно значно обмежується. Не можна однозначно стверджувати, що недофінансувала міська рада, адже цілком можливі й об’єктивні причини, чому той чи інший проект не реалізували. Причина може полягати у зміні вартості будівельних матеріалів, а може, й у виборах, з якими приходять інші люди та інші пріоритети. Однак ефективний уряд не став би починати будувати новий будинок, не закінчивши будівництво попереднього”.

Чому ж із такою легкістю знову з’являється проект за проектом? В’ячеслав Зубенко відповідає на це запитання так: кожен депутат зацікавлений у тому, щоб зробити щось для своїх виборців, прагне щосили показати свою роботу. Слушні пропозиції, справді важливі для всієї міської громади, сиплються як з рогу достатку – благо проблем зараз вистачає. Однак жоден депутат не несе відповідальності за кінцевий результат, за доведення до кінця кожного розпочатого проекту чи ідеї. Висловив пропозицію, прокричав – добре! Адже знає, що за результат ніхто не спитає. А якщо запитає – завжди готова відповідь: так, ось грошей у бюджеті не вистачає! Або: мої депутатські повноваження закінчилися. У результаті на проекти, які потребують, здавалося б, невеликих грошей – по 100 – 200 тисяч гривень – з кишені городян витрачаються мільйони. Кошти розпорошуються і витрачаються не по-хазяйськи, а місто рік від року залишається зі своїми невирішеними проблемами.