12.11.2022
13:20

Подвиг у Бузковому парку. Невідома історія окупації Херсона

1 березня – найбільш трагічний день російської агресії для Херсона. Після оточення міста росіяни почали заходити в обласний центр з кількох напрямків. Один із їхніх маршрутів – зі сторони міжнародного аеропорту та чорнобаївського аеродрому через вулицю Нафтовиків.

По цій дорозі в Бузковому парку окупантів зустріли бійці Сил територіальної оборони. Подальші події можна описати як героїчні та трагічні одночасно. Чотири десятки херсонців вступили в бій з росіянами, чиї сили значно переважали. Українці були з автоматами та "коктейлями Молотова", окупанти – на броньованій техніці.

2 березня з'явилося відео з того місця, яке шокувало херсонців. Серед скошених вогнем з крупнокаліберної зброї дерев лежали тіла загиблих українців. У багатьох з них були відсутні кінцівки чи голови.

Росіяни намагалися приховати цей епізод окупації міста, стерти його з історії війни. Але це їм не вдалося. У травні в Бузковому парку херсонці облаштували Меморіал бійцям Херсонської тероборони, які звитяжно загинули 1 березня.

Тривалий час про той бій нічого не було відомо. Саме відео видалили з Youtube чи то через шокуючий контент, чи то через дії окупантів щодо приховування слідів кривавої окупації Херсона. Також мовчали учасники бою, яким вдалося вижити.

Автори проєкту "Великі битви" розшукали одного з бійців, який брав участь у тому бою. Станіслав Вазанов продовжує служити в херсонській теробороні. Нині він старший бойовий медик роти у 192-му херсонському батальйоні Сил ТрО, має позивний "Медик".

Станіслав – перший, хто розповідає про бій у Бузковому парку. Він вважає, що херсонці та й усі українці мають знати про цей героїчний та водночас трагічний епізод війни. Далі – його історія від першої особи.

Думки і війна міняють професію

26 лютого я вперше в житті взяв автомат. Раніше я навіть не служив, був комісований від армії.

25 років займався будівництвом та ремонтом квартир. Якось це вже навіть набридло. Тож незадовго до війни в мене були такі думки: "От би кардинально поміняти професію...". З думками треба бути обережним. Бо от поміняв: спочатку став військовим, а потім медиком.

Ситуація так склалася, що довелося міняти професію – війна почалася, що залишалося робити?

Коли почалася війна, я проживав у Посад-Покровському в Білозерському районі Херсонської області. Хоча прописка в мене миколаївська. Війна почалася зі сторони Херсона, тому я поїхав у білозерський військкомат.

Білозерці стають на оборону Херсона

Наші хлопці приїхали у білозерський військкомат 25 лютого. Провели там цілий день. Їм сказали: "Повертайтеся додому. Нема ані зброї, ані форми". А 26-го зранку ми вже разом на моїй машині поїхали в Білозерку.

Я б сказав, що там відбувався хаос. Чіткої організації не було, ніхто не знав, що робити. Нас зібралося десь 30-40 осіб, протягом дня ще під'їжджали люди.

Так збиралися доти, доки приїхав автобус. Ми завантажилися. І ніхто не знав, куди будемо їхати на тому автобусі. При мені один з автобусів поїхав у Кропивницький. 

Нам теж сказали, що їдемо у Кропивницький, але поїхали на Херсон. На Паровозній нас озброїли (на вулиці Паровозній у Херсоні був один зі штабів Сил тероборони – Автор). Так я потрапив до лав 194-го білозерського батальйону Сил тероборони.

У Херсоні тероборона залишається сама

Пізніше я дізнався, що херсонська тероборона ще 25-го лютого отримала наказ вийти з міста. Не всі херсонці його виконали, дехто залишився у місті. А ми, білозерські, 26-го тільки заїхали.

До 1 березня ми перебували в інтернаті на вулиці Кулика. Там нас було десь 500-600 осіб: увесь наш білозерський батальйон і люди з інших батальйонів. 

У Херсоні на той момент нікого окрім нас з військовослужбовців не було. (За іншими свідченнями, інших бійців херсонської тероборони, до міста відійшли окремі групи військовослужбовців 59-ої мотопіхотної та 80-ої десантно-штурмової бригади, які в перші дні вели бої в районі Антонівського мосту. У Херсоні вони приєдналися до підрозділів Сил тероборони – Автор).

27 лютого я стояв на посту на воротах. На той момент Чорнобаївка була захоплена, і, за чутками, росіяни захопили там 1000-1500 комплектів української форми. Офіцери дали мені наказ: на посту стріляти по всім у будь-якій формі. Я запитав: "А якщо хтось з наших буде йти?" Мені відповіли: "Наших у місті немає".

Я не знаю, з якою метою ми залишалися в інтернаті до 1 березня. Ми були зібрані в одному місці на невеличкій території. Можливо, росіяни хотіли захопити місто без руйнувань, і саме тому в інтернат нічого не прилетіло.

Наш командир підрозділу неодноразово просив комбрига Дмитра Іщенка вивести людей: або прийняти бій, або займати якісь позиції. Місто взагалі не було підготовлено до спротиву. Ми за 4 дні могли самі якісь позиції облаштувати, якісь їжаки поставити. Влада міста взагалі нічого не робила в цьому плані.

На Бузковий парк висуваються 43 бійці

Вранці 1 березня, за словами нашого командира підрозділу, надійшов наказ комбрига виїхати на позицію. Висунулися ми приблизно о 10-й ранку. Наш автобус віз десь 43 людини в район Бузкового парку. Інший автобус, здається, поїхав на Шуменський мікрорайон на кільце.

У нас їхали бійці 194-го білозерського батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ. Практично всі люди – з сіл Білозерського району. Дехто з мого села, кого я знав. Тобто це звичайні українці. Були АТОшники, були хлопці без досвіду. 

Доїхали достатньо швидко – хвилин за 15-20. Ще десь півгодини пролежали в очікуванні. Частина – у самому парку, інша – поруч з прохідною нафтозаводу. Сам бій тривав не більше 20-30 хвилин. Принаймні його "яскрава" частина.

Бій у Бузковому парку

Судячи з усього, на нас чекали. Першим викотився ворожий БТР. Причому він не здалеку приїхав, він стояв десь неподалік. Потім – дві БМП. Вони заїхали прямо на початок парку зі сторони "Нової лінії". Ще, схоже, десь там був танк. Це я чув по гулу двигуна, але не бачив його. Що тоді здивувало, вони виїхали з великими російськими прапорами на кожній одиниці техніки – такі два на метр.

Ми очікували, що там буде мінометний розрахунок та до десяти осіб піхоти. З такою групою ми могли справитися. Як пізніше розповідав мені командир підрозділу, коли він побачив таку кількість броньованої техніки, сподівався, що нас, можливо, пожаліють. Бо співвідношення сил одразу змінилося.

Спочатку було відносне затишшя – очікували що ми, що вони. Потім по нам почав працювати снайпер. Далі – запрацював КПВТ (крупнокаліберний кулемет Володимирова танковий – Автор). І потім підключилися дві БМП.

У нас було два гранатомети "Муха" (РПГ-18 "Муха" – перша радянська ручна реактивна протитанкова граната – Автор). З однієї підбили БМП. Казали, що це влучив ротний Олег Макарський, він згодом загинув. БМП задимілася, але за 5 хвилин завелася, і вони продовжили працювати у всі стволи. Судячи зі всього, і танк працював, бо поруч зносило акації сантиметрів по 40 в діаметрі.

Працювали переважно по самому парку, по кущах. Як я потім зрозумів із оприлюдненого відео, бійці в парку були розстріляні практично в упор – метрів з 25. Працювали по нам мінометами. Нібито по парку ще й АГСами (автоматичний станковий гранатомет – Автор). Тобто працювали усім, чим можливо.

У нас у всіх були "коктейлі Молотова". З боку прохідної я особисто розносив ящики: кожному підносив, брали по 1-2 "коктейлі". Але ними не скористався ніхто, бо докинути було нереально. Пляшку з запальною сумішшю можна кинути десь на метрів 30, якщо дуже постаратися – метрів на 40. А рускіє стояли значно далі, відстань була метрів 150-200. Та навіть банально піднятися для кидання не було можливості.

Для росіян цей бій був наче як у тирі. Вони важкою технікою до нас вільно діставали. У нас все, що було – автомати Калашникова і десь 20 гранат Ф1, які в тій ситуації теж ми не могли використати. Єдине, що нас рятувало, це дерева. Та й то не всіх. Як ви бачили на відео, вони були прошиті наскрізь.

Наша група з 15 осіб перебувала трохи далі від росіян – поруч з прохідною нафтозаводу. І скоріше за все через це у нас і втрати були меншими. При мені поруч лежав чоловік, здається, його прізвище Шорник (Уже після публікації матеріалу прізвище загиблого уточнили його знайомі. Йдеться про Олега Шорника - ред.). На почтаку бою він одним з перших загинув. У нього влучили з кулемета.

На нафтобазу відступають 13 бійців

В якусь мить надійшла команда командира підрозділу на відхід. Довелося поповзати по-пластунськи і задом, і передом.

Перелізли через паркан на територію нафтозаводу і там забігли всередину, зібралися разом. Нас там було 13 осіб. 

Командир підрозділу надав наказ закопувати зброю, знімати з себе військову форму, хоча ми всі по суті були одягнені по-цивільному, чекати темряви і виходити з території заводу та міста в бік Білозерки. Уже розуміли, що перебуваємо в окупації. Але була інформація, що в Білозерці росіян ще нема.

Ми закопали зброю. Я був третім у черзі на вихід. Сховався на території заводу. Години за дві випадково почув шурхіт і побачив, що йде командир підрозділу. Ми вже з ним вдвох вирішили не чекати темряви, а все-таки виходити вдень, ризикнути.

Російська техніка вже заїхала на нафтозавод, вони почали зачищати територію. У різних місцях було чути перестрілки, працювала і важка зброя. Після цього перестрілка кожного разу змовкала на якийсь час. Потім починалася в іншому місці.

Ми вийшли через чорнобаївський аеродром (до нього більше 4 км – Автор). Не знаю, як нам пощастило. До вечора повернулися в Білозерку (це ще 7 км від аеропорту – Автор). Я вижив у тій ситуації саме завдяки командиру підрозділу: через його знання місцевості ми тоді вийшли.

У Білозерці залишалися пару днів. Потім командир підрозділу мені сказав: "Повертайся в Миколаїв, шукай херсонських". А сам вирішив повернутися в Херсон. Казав, що там залишки батальйону. Плюс, я гадаю, зіграв той фактор, що в нього родина у Чорнобаївці, яка вже була окупована.

Росіяни продають тіла загиблих

Потім я побачив відео з парку. Багатьох загиблих на тому відео впізнав. Дивився з важкими думками. А ще тяжче було, коли вийшло друге відео – там ще лежали тіла і, за словами місцевих, собаки починали їх їсти. Кожного разу після такого залишається все менше жалю до росіян.

Є інформація, що загалом там загинуло 18 осіб. Нас було орієнтовно 43 людини, тобто, грубо кажучи, загинув кожен другий. 

У мене є підозри, що більше. Коли ми з командиром підрозділу зайшли за кладовище геологів (розташоване за містом – Автор), на нафтозаводі продовжувалася стрілянина. Я думаю, там теж були загиблі. Чи потрапили вони у статистику, не знаю.

Там загинув мій взводний. Сам він родом зі Станіслава. Його тіло за кілька днів росіяни продали дружині. За суму не готовий говорити. Більше не це шокує, а факт продажу тіла. 

Я знаю, що росіяни обшукували тіла, діставали телефони, розмовляли з рідними. При мені телефонували моєму командиру підрозділу. Здається, дзвонив підполковник чи полковник Краснов чи Красненко – якось так. Також іншим рідним намагалися продати тіла, якщо хтось хотів їх забрати.

Решта? Я знаю кілька людей зі свого відділення, які пізніше вийшли з окупованої території. Це ті, хто був зі мною на самому заводі, де нас зібралося 13 осіб.

Там в парку залишався пораненим мій товариш. Він розповідав, що росіяни ходили і добивали поранених. Тому він був змушений виповзати звідти, уже не сподівався на медичну допомогу з їхнього боку. У підсумку вибрався, його підібрали люди. 

Подяка лікарям з "Тропінки": написали йому "побутова травма". А росіяни тоді шукали людей з кульовими та осколковими пораненнями по лікарнях. У нього з лівого боку посікло уламками ВОГів (осколковий боєприпас підствольного гранатомету – Автор), а з правого – міною перебило руку. 

Товариш довгий час ходив з апаратом Ілізарова. Він тривалий час перебував у Наддніпрянському, і коли росіяни робили зачистку в селі, він сам з себе його зняв.

Ще частина хлопців досі може перебувати в окупації, я не можу їх називати. Це питання їхньої безпеки. 

Командира підрозділу бачив на відео, його взяли в полон. І, гадаю, змусили на камеру прийняти російське громадянство. Подальшу його долю не знаю.

Мій командир відділення, він сам з Кисилівки (село Херсонської області – Автор), довгий час залишався в окупації. У дружини інсульт стався. Ця історія дуже сильно підірвала здоров'я його дружини. Але жива, нині перебуває десь у Вінницькій області.

Як мені сказав командир підрозділу, загиблим навряд чи буде навіть якась компенсація, бо перед виїздом спалили всі документи. Я так зрозумів, що, по суті, ті загиблі ніде не значаться. І дуже прикро буде, якщо їхні родини не отримають жодних компенсацій.

Херсон – не Росія!

Коли я прибув у Миколаїв, то знайшов там хлопців зі 192-го херсонського батальйону Сил тероборони. Їх тоді було лише 13. Я приєднався до них. 

Зі свого 194-го білозерського батальйону я досі нікого не зустрів з числа тих, хто був у перші дні. Його, по суті, розбили.

У Миколаєві чув такі чутки, що ми всі були п'яні і за власною ініціативою "шашками наголо" поперли з автоматами на броню у Бузковому парку. 

Ці чутки ходили серед військових. Здавалося, що хтось хоче зняти з себе відповідальність за наданий нам наказ висунутися туди. І тому вигадували історію, що ми були п'яні. Але це не так!

Після всього цього я вирішив продовжувати службу. Бо війна у тому бою не закінчилася. Десь відсиджуватися вдома я б не зміг. І хотілось би товаришів витягнути.

Анексія Херсонщини Росією для мене нічого не змінила. Це маячня божевільного. Не може це бути Росією. Ані Херсон, ані Крим, ані інші українські області не можуть бути Росією.

Я переконаний, що Херсонська область у будь-якому випадку буде звільнена. Я навіть не уявляю, як може бути інакше.

У мене будинок в Херсонській області. Він вже зруйнований, але я навіть руїни не збираюсь віддавати росіянам. 

Це фактично моя батьківщина. Там і родина моя виросла. Зараз всі розкидані по Україні: родина – на заході, я – на Харківщині.

Тим не менш, колись це закінчиться, і повертатися хочеться додому в Херсонську область. Коли закінчиться війна, у мене плани відбудувати свій будинок і там же жити.

Я сподіваюся, що після звільнення Херсона проросійських настроїв буде значно менше завдяки саме таким прикладам, як бій у Бузковому парку. Для мене той бій – історична подія. На все життя запам'яталося.

Олексій Братущак, Костянтин Рєуцький

У центрі уваги